Социальная работа - готовые работы

Среди различных видов «помочей» как специфической фор­мы групповой поддержки выделяются обязательные внесезон­ные и сезонные. К первым относятся такие виды поддержки, которые обусловлены экстремальными ситуациями, напри­мер пожарами, наводнениями или массовым падежом скота (в последнем случае часть приплода отдавали пострадавшим без­возмездно). Особой формой поддержки считались «наряды ми­ром», когда в семье «работные люди больны» и необходима по­мощь в деле управления хозяйством (растапливание печи, кор­мление домашнего скота, уход за детьми). К этой группе поддержки можно отнести и обязательные «помочи» при постройке дома, мельницы (когда, как правило, за угощение осуществля­ли весь необходимый комплекс работ). К этим же видам «помо­чей» можно отнести сиротские и вдовьи «помочи» (когда дан­ная группа снабжалась за счет общества хлебом, дровами, лу­чинами).
Ритуализированные формы поддержки с древними сакраль­ными обрядами были широко распространены в практике кре­стьянского быта

Разновидностью архаической модели помощи являются то­локи. В разных местностях они имели различную направлен­ность. С одной стороны, они представляли форму совместной деятельности, с другой — форму помощи бедным крестьянам. Толоки включали в себя не только совместную обработку зем­ли, но и различные виды перевозок сена, хлеба, навоза. Доволь­но своеобразна и форма складчины. Под этим явлением пони­мается не только совместное кормление, но и совместная заго­товка корма для скота. Особым видом толок были женские то­локи для «мятья льна». Такая форма взаимовыручки носила чисто экономический характер, поскольку давала возможность не топить овин несколько раз в одном доме.

У світі не існує пенсійної системи, яка могла б задовольнити всіх і кожного. В таких випадках кожна держава створює систему, що складається з окремих складових. Враховуючи соціально-політичні реалії України, її уряд має поступово запровадити трирівневу пенсійну систему.

Перший рівень – державна ( солідарна ) система пенсійних виплат – забезпечуватиме гарантований мінімальний доход усім пенсіонерам. Розмір пенсій залежатеме від розміру заробітної плати та від страхового стажу. Пенсійний фонд буде вести персоніфікований облік сплати несків, накопичуватиме кошти на індивідуальних рахунках, а також призначатиме й виплачуватиме пенсії.

Другий рівень – система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Частина внесків, облікованих на індивідуальних пенсійних рахунках, буде нагромаджуватися в єдиному державному накопичувальному фонді. Ці кошти буде інвестовано в прибуткові підприємства задля одержання інвестиційних доходів. Виплати з накопичувального фонду разом з пенсією . отримувану через державну (солідарну ) систему, в сумі становитимуть не менше, ніж 50% тієї заробітної плати, яку працівник одержував перед виходом на пенсію.

Третій рівень – система недержавного добровільного пенсійного страхування. Працівники добровільно перераховуватимуть внески на особисті рахунки. За інвестуванням та виплатою коштів наглядатимуть недержавні фонди. Розмір пенсії залежатиме від суми внесків. За діяльністю страхових пенсійних фондів держава встановить суворий нагляд та контроль.

Всі три системи мають існувати паралельно, бо акожна з них найкраще забезпечує різні прошарки населення. Людям з найменшими доходами найкраще користуватися солідарною системою. Якщо доходи cередні, то найбільшу справедливість у розподілі пенсій гарантує накопичувальна система, заснована на обов’язковому страхуванні. Натомість людям з високими доходами вигідно робити заощадження через добровільне страхування внесків.

В чому головні переваги другого й третього рівня накопичувальних систем? Дуже важливо, що кошти на наших індивідуальних накопичувальних рахунках будуть належати тільки нам, при цьому повне право на них матимуть й інші спадкоємці. Ці кошти триматимуть на рахунках установи, які відповідатимуть за надійність збереження пенсійних внесків та вчасну виплату пенсій. Держава тільки стежитиме за правильним розміру пенсій, тобто не матиме до них доступу, а отже не зможе затримувати виплати і використовувати їх на якісь інші цілі.

Нова пенсійна система буде працювати тільки тоді, коли існуватимуть єдиний блок пенсійних внесків і незалежна установа, яка має електронну базу даних про страховий стаж, розмір заробітної плати та величину внесків кожного з нас, про надходження і рух коштів. Передбачено, що з часом доцільно продовжити вік виходу на пенсію: для жінок – до 60 років, для чоловіків – до 63 років ( втім, пізніше він має бути однаковий для обох статей ). І тоді за довший час трудової діяльності люди зможуть нагромадити на своїх пенсійних рахунках більше коштів. Крім того, зросте кількість працездатного населення, а отже, збільшаться надходження до пенсійних фондів. Тому більшою буде й виплачувана пенсія.

Величину пенсії належить визначити не на підставі заробітку протягом останніх років перед виходом на пенсію, а виходячи із середнього заробітку за всю трудову діяльність. Тоді пенсія буде справедливою винагородою за вкладену працю. При цьому вигідніше буде працювати довше, щоб отримувати більшу пенсію. Той, хто не має достатнього трудового стажу, зможе одержувати неповну пенсію. Її розмір буде залежати від того, яку суму внесків працівник перерахував на свій пенсійний рахунок за час трудової діяльності.

Законодавчо бідність в Україні не визначена, не існує і її офіційних критеріїв. 1999 року вперше за участю Держкомстату біло виконано комплексне дослідження цієї проблеми, яке відтепер виконується систематично.
За даними 1999 року бідними в Україні були 27,8 відсотка населення (13,7 мільйона), злиденними – 14,2 відсотка. Протягом 2008 року, всупереч очікуванням, пов’язаним з економічними зрушеннями, тенденції рівня життя та поширення бідності не змінилися – навпаки, і рівень, і глибина бідності навіть зросли.

Найтривожніший симптом – висока частка бідних серед працюючого населення. Близько 78 відсотків всіх бідних становлять сім’ї, де хоча б дин із дорослих працює. Така ситуація віддзеркалює процес постійного знецінення робочої сили протягом 2007-2008 років, що є типовою ознакою бідного суспільства. Майже чверть працюючих отримують заробітну плату нижче межі бідності.

При зайнятості обох батьків 26,1 відсотка сімей з дітьми (без пенсіонерів або інших непрацюючих дорослих) є бідними. Це є наслідком не лише низького рівня оплати праці, але й вкрай недостатньої соціальної підтримки сімей з дітьми. Про останнє свідчить, зокрема, багаторазове зниження співвідношення різних видів допоміг на дітей із середньою заробітною платою. Сім’ї з дітьми мають найбільший ризик збідніти, причому він прямо пропорційний кількості дітей до 18 років. Так, якщо рівень бідності серед сімей, з однією дитиною дорівнює 29,5 відсотка, з двома – 35,9, з трьома дітьми він зростає до 64,1, а з п’ятьма і більше – до 88,7 відсотка. Цей чинник особливо дається взнаки у сім’ях із дітьми до трьох років, де рівень бідності складає 44,1 відсотка.

Страждають від бідності і пенсіонери, 96% яких отримують пенсії нижче межі бідності. Більше третини населення від 55 до 70 років продовжує працювати. Водночас серед пенсіонерів є особи похилого віку, які вже не в змозі працювати. І ці люди, без сумніву, бідують. Особливо складним є положення самотніх пенсіонерів.

За останні роки спостерігається посилення регіональної диференціації доходів та рівня життя населення. Причому міжобласна диференціація у грошових доходах населення поглиблюється швидше, ніж розрив в економічному потенціалі. Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних і південно-західних областей, де найменш поширені самозайнятість, особисте підсобне господарство, трудова міграція, тобто там, де населення недостатньо адаптувалося до нових соціально-економічних умов.

З метою допомоги малозабезпеченим верствам населення активно впроваджуються нові форми організації соціального обслуговування – паралельно із організацією перебування одиноких непрацездатних громадян похилого віку та інвалідів у будинках-інтернатах – запроваджуються альтернативні форми надомного обслуговування і надання адресної допомоги малозабезпеченим громадянам безпосередньо за місцем проживання. За останні роки з метою забезпечення комплексного соціального обслуговування, відділення соціальної допомоги вдома реорганізовано на територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів і одиноких непрацездатних громадян для організації комплексного надання соціальних послуг, різних видів грошової та натуральної допомоги малозабезпеченим пенсіонерам, інвалідам, одиноким непрацездатним громадянам, сім’ям з дітьми. Тепер у кожному районі функціонує така установка. Кількість територіальних центрів в Україні, порівняно із 1991 роком, зросла з 46 до 750. Цими установами надано соціальних послуг понад 550 тисяч пенсіонерам, інвалідам і одиноким громадянам похилого віку, які не можуть обходитися без сторонньої допомоги.

...Конституція України гарантує, а система соціального захисту населення забезпечує право на соціальний захист: “Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий прожиткового мінімуму.”

На виконання Указу Президента України від 13 листопада 1992 року №566/9”Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади в Україні”, наприкінці 1992 – початку 1993 років систему соціального забезпечення в Україні почали поступово реорганізовувати у систему соціального захисту населення. Необхідність у створенні нової системи, яка б займалася біль широким спектром соціальних проблем, соціального захисту населення виникла в умовах соціального і економічного розвитку незалежної України, переходу до ринкових відносин...

Соціальна сфера в Україні перехідного періоду характеризується економічними зрушеннями і труднощами, які частково є наслідком застосування форм і методів директивного управління, невдалими спробами наповнення нових форм менеджменту старим змістом, недооцінки новітніх форм соціального регулювання та самореалізації, а також впливом інших об'єктивних чинників. Подолання цих труднощів пов'язане насамперед з реалізацією гнучкої і зваженої соціальної політики, яка передбачає низку стратегічних напрямів, застосування певних методів, іноді не дуже популярних.

Аналізуючи основні тенденцій та особливості сучасної України засвідчую, що система соціального захисту, яка функціонує в Україні, створена ще за радянських часів. І хоч вона вже має чимало ознак, властивих державам перехідного періоду, однак не відповідає життєвим потребам громадян українського суспільства. Попри законодавчо-нормативну базу та наявність відповідних концепцій розвитку вітчизняної соціальної політики, цілісної програми її розвитку дотепер не існувало: були лише окремі спроби розробки і впровадження її елементів, часто без достатнього ресурсного забезпечення і соціально-економічного обґрунтування, без урахування територіальних особливостей суспільного буття та менталітету народу.

Уряд робив спроби реформувати напрями соціальної політики, спрямовані на пом'якшення негативних наслідків падіння життєвого рівня та часткову компенсацію втрат верствам населення, які найбільше її потребують. Створені певні механізми захисту доходів працівників бюджетної сфери, соціальної підтримки малозабезпечених сімей з дітьми, інвалідів, ветеранів, безробітних громадян. В основному вдалося зберегти загальнодоступність і безоплатність освіти, охорони здоров'я та культурного обслуговування населення.

Водночас ці заходи були недостатньо ефективними. Компенсація доходів шляхом індексації заробітної плати працівників бюджетної сфери, як правило, була запізнілою. Численні пільги, соціальні виплати та допомоги досить часто надавалися без урахування матеріального становища домогосподарств (сімей) і реальних можливостей людей забезпечити власне благополуччя. В суспільстві почали зростати соціальна апатія, соціальне утриманство, допомога не надходила до тих, хто реально їх потребував.

Окрім того, самі методи провадження реформ інколи не відповідали соціальним, етичним і науковим критеріям. Однак послідовність цих процесів дала поштовх для впровадження більш ефективної соціальної політики, яка вимагає концентрації зусиль на вирішенні найгостріших соціальних проблем,
розробці нових механізмів своєї реалізації, що забезпечує більш раціональне використання фінансових, матеріальних і трудових ресурсів. Життєво необхідно переорієнтовувати вітчизняну соціальну політику на активізацію факторів, які стимулюють високоефективну і продуктивну працю, зростання на цій основі матеріального рівня та умов життя українського народу.

В работе выделены характеристики ролевого конфликта работающей женщины как социально-психологического феномена: определены психологические факторы связанные с разной степенью выраженности ролевого конфликта и изучены психологические стратегии используемые женщинами для снижения ролевого конфликта.
Новым является понимание феномена ролевого конфликта работающей женщины. Он был рассмотрен как психологическое явление, как комплекс субъективных, негативных переживаний, испытываемых женщиной, который возникает как следствие восприятие ею себя и собственной модели жизни. Такой подход позволил выявить новые и важные для дальнейшего исследования проблемы ролевого конфликта факты.

Обнаружены личностные корреляты, связанные со степенью выраженности ролевого конфликта у работающей женщины. Установлено, что степень выраженности связана с психологическим полом женщины.

В исследовании выявлены различные тактики, которые используют женщины с разной степени выраженности ролевого конфликта, для снижения ролевого напряжения. Восприятие себя, как неуспешной в сочетании профессиональных и семейных ролей, приводит женщину с высоким ролевым конфликтом к тактике отказа от дальнейшего совмещения семьи и работы с полноценным выполнением ролей обеих сфер жизни. Формируется стратегия отказа от полноценного включения в выполнении профессиональных ролей в пользу семейных.

Показано, что степень выраженности ролевого конфликта у работающей замужней женщины обусловлена способом построения ею ролевой иерархии и субъективной картины мира, восприятием своей жизненной ситуации.

По результатам анализа способов построения ролевых иерархий женщинами с различной степенью выраженности ролевого конфликта, определены 2 основных стратегии: активное адаптационное ролевое структурирование, характерное для женщин, с низким ролевым конфликтом, и пассивное неадаптационное ролевое структурирование присущее женщинам с высокой степенью ролевого конфликта.

Кроме этого, в исследовании установлено, что существует связь между мотивацией профессиональной деятельности женщин и степенью выраженности у них ролевого конфликта. Причем, ведущая мотивация работы женщины – материальное обеспечение будет способствовать росту внутренней ролевой конфликтности работающей женщины.

В первой главе работы Гаврилицы О.А. «Ролевой конфликт работающей женщины как предмет исследования» состоящей из 3 параграфов – рассмотрена проблема ролевого конфликта работающей женщины как частного случая межролевого конфликта личности, проведены анализ и оценка степени разработанности данной проблемы, выделены показатели ролевого конфликта и факторы, детерминирующие разную степень его выраженности у женщин.

В первом параграфе обсуждаются общие представления о межролевом конфликте личности и ролевом конфликте работающей женщины – как частном случае его проявления.

Ролевой конфликт определяют как ситуацию, в которой индивид, занимающий определенный статус сталкивается с несовместимыми ролевыми ожиданиями и оказывается не в состоянии выполнять предъявляемые ролью требования. Современный этап изучения проблемы ролевого конфликта личности характеризуется отсутствием общепринятых научно-обоснованных теорий, объясняющих причин возникновения ролевого конфликта, фактора, детерминирующее его развитие, стратегии его снижения (Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Грос Н., Петровская Л.А. и т.д.).

Однако наиболее продуктивным представляется изучение этой проблемы не как теоретического феномена, а как реального социально-психологического явления на примере частного случая проявления межролевого конфликта личности – ролевого конфликта работающей женщины.

Ролевой конфликт у работающей женщины возникает вследствие большого количества ролей, в выполнение которых она вовлечена (роли семейной и профессиональных сфер); вследствие противоречивых требований, предъявляемых этими ролями и нехватки физических ресурсов для полноценного их выполнения. Он также может быть вызван неоправданно завышенными требованиями и ролевыми нормами, которые устанавливает сама женщина. (Алешина Ю.А., Лекторская Е.В., Хоткина З.А.)

Просто чотири літери: АIDS - англійською, SIDA – французькою, СНІД – українською. Проте, незалежно від мови, це страшні і жорстокі літери. Що це: заслужена кара грішників, які переступили норми людського гуртожитку, і яких потрібно ізолювати від суспільства? А може це не покарання, а нещастя, і негуманно карати тих, хто його зазнав?
Поява СНІДу поставила перед урядами і владами всіх країн ряд серйозних задач. Нове явище вимагало введення певних законодавчих актів, виділення фінансових ресурсів на надання медичної та соціальної допомоги хворим. Головне – СНІД поставив перед суспільством морально-етичні проблеми, торкнувся взаємовідносин окремих держав, впливає на міжнародне життя в цілому. В жовтні 1987 р.ООН вперше за роки свого існування розглянула на сесії питання про захворювання на СНІД, що свідчить не лише про виключно соціальне, а й політичне значення цієї хвороби. Це ще раз говорить про актуальність зупинення гонки озброєнь, скорочення мілітаристських витрат, збільшення асигнування на медицину і соціальні програми.

Вибрала цю тему не просто так. Як і кожну людину, що живе у третьому тисячолітті, мене тривожить небезпека, що стоїть за цими таємничими чотирма літерами, які стали назвою “чуми XXI (тепер уже) століття». Зазвичай бояться невідомого. Думаю, грунтовне вивчення даної проблеми, ширша інформованість допоможуть в певній мірі побороти страх. Друга, не менш важлива, причина – суто професійний інтерес: як майбутній працівник соціальної сфери, я безперечно, прямо чи опосередковано матиму справу з ВІЛ-інфікованими та хворими на СНІД особами. Тому бути обізнаною стосовно специфіки соціальної роботи з такими людьми та її правового забезпечення – дуже важливо. Саме цей аспект СНІДу як соціальної проблеми я ставлю собі за мету висвітити в даному реферативному дослідженні.

Декілька слів стосовно літератури. Значна її частигна датується початком 90-х років, коли ця хвороба була чимось новим і малодослідженим (слід зазначити, що в Україні першого хворого на СНІД було виявлено у 1987 році). Для мене цікавим було простежити трохи більше ніж десятирічну еволюцію поглядів на СНІД: від монотонних «чтений морали» до пропаганди «безопасного секса». На жаль, в провідних бібліотеках міста я не знайшла жодної праці, яка була б присвячена виключно соціальному аспекту проблеми СНІДу (і ставлю під сумнів її існування); Тому, зібравши «по песчинке» потрібну мені інформацію з доволі значної кількості джерел (переважно це статті з журналів та газет) намагатимусь показати і свій підхід до даної проблеми...

... СНІД – дуже старий вірус. Надміру екзальтована частина людства стверджує, що це кара Божа. Скоріше за все, Бог тут, як і в інших випадках людського життя, ні до чого. Вчені вважають, що СНІД – просто нова хвороба, результат змін, що відбулися в суспільстві. Професор Шерман, один з ключових вчених, які мали відношення до відкриття СНІДу, пропонує теорію подорожей. Перші випадки СНІДу виявили у 1981 році. Якщо припустити, що повинно пройти 10 років від проникнення вірусу в людський організм до початку хвороби, виходить, що перші випадки інфікування відбулися у 70-ті роки. Що відбувалося у 70-х роках? Людство почало активно мандрувати. За версією професора Шерманна, могло трапитися таке: наприклад, поїхали французи займатися екзотичним коханням до якоїсь африканської країни... І вірус, що був безпечним для африканців, став смертельним для європейців. А потім, видозмінений, і для жителів Африки. Аналоги існують – досить безпечні у Європі кір та скарлатина, стали смертельними для індіанців...

Соціальне прогнозування - це спеціальне дослідження про ймовірні перспективи розвитку соціального об’єкта. До того ж об’єктом може бути і соціальне явище, процес, і соціальний прошарок, і соціальне становище особистості. Метою соціального прогнозування є підготовка науково обґрунтованих пропозицій про те, в якому напрямку бажаний розвиток соціального об’єкта. Якщо ми маємо справу з визначеним соціальним явищем, то метою наукового прогнозу буде не просто передбачення його становище в майбутньому, але і виробка мір, які дозволяють у потрібному напрямку вплинути на це явище. Отже , в ході наукового прогнозування вирішуються дві головні задачі:
- визначається і мотивується мета ймовірного розвитку об’єкта;

- визначаються засоби і способи досягнення цієї мети.

Потрібно відмітити, що соціальне явище і процеси, являючись предметом прогнозування, в реальному житті настільки складні і суперечні, що в повній мірі не можна передбачити, як вони будуть розвиватися. Тому прогнозні описи завжди відносні і можуть бути лише близькими в тій чи іншій мірі до дійсності.

Класифікація соціального прогнозування можлива і в залежності від сфер прогнозного впливу. У цьому випадку необхідно правомірно виділити такі його види, як соціально-економічний, юридичний, соціально-політичний, соціально-культурологічний, соціологічний та інші. Враховуючи те, що об’єктами соціологічного прогнозування є і суспільство як соціальний організм. І соціальні групи, інститути, і сама людина, то в його межах можна виділити і соціономічний аспект прогнозування.

Серед функцій соціального прогнозування більшість дослідників виділяють три основні: орієнтуючу, нормативну і попереджувальну. Перша передбачає оптимізацію вибору соціально значимих цілей і засобів їх досягнення. Нормативна означає визначення найважливіших тенденцій соціального розвитку, динаміки соціальних потреб і ймовірності їх задоволення. Попереджувальна передбачає визначення і опис можливих негативних наслідків в тенденціях ймовірного розвитку...

У більшості інвалідів спостерігається прояв соціально-психологічної дезадаптації різного ступеня вираження. В її основі лежать два основних фактори: соціальний та психологічний. Під соціальним розуміється те положення, яке займає інвалід в суспільстві. Затруднені всі види соціальної життєдіяльності: отримання освіти, проведення вільного часу, сімейне життя.

Всю сукупність соціальних обмежень можна звести до поняття – соціальна ізоляція інвалідів. Особливо це відноситься до інвалідів з порушеннями опорно-рухової системи. В багатьох випадках вони стають в’язнями в особистому будинку. Коло їх спілкування обмежується лише членами родини, в кращому випадку ще їх співтоваришів – також інвалідів з ОРП.

Другим з основних факторів соціальної дезадаптації інвалідів – психологічний. У більшості інвалідів можуть бути виявлені порушення практично на всіх рівнях функціонування психіки.

- на рівні емоційному – в регуляції;

- на індивідуально-психологічному;

- на соціально-психологічному,

а також на вищому особистісному рівні ціннісних орієнтацій, що ведуть до мотивів і установок.

Психологічні порушення обумовлені двома основними причинами. Перша – це, звичайно саме захворювання, що призводить до фізичних страждань, страху перед майбутнім.

Друга причина психологічних порушень – саме інвалідність. Інваліди представляють собою специфічний контингент, який суто відрізняється від „просто хворих”. Сам факт отримання групи інвалідності змінює соціальний статус людини. З годувальника сім’ї він перетворюється в „тягар”, з робітника в „нахлібника”, з члена дружньої компанії – в предмет жалоби й співчуття. По крайній мірі, саме так сприймають зміну свого положення самі інваліди.

Слід відмітити, що між соціальним і психологічним факторами соціальної дезадаптації інвалідів існує нерозривний взаємозв’язок. Очевидно, що соціальна ізоляція неминуче веде до психологічних порушень. Але вірно і зворотне: психологічні порушення в свою чергу перешкоджають встановленню нормальних взаємовідносин з оточуючими, впливає на працездатність, загальному світосприйнятті, і таким чином, поглиблюють соціальну ізоляцію інваліда. Тому створюється ганебне коло – соціальний та психологічний фактори посилюють негативний вплив один на одного.

Добробут людини значною мірою визначається матері­альним рівнем її життя, який найчастіше вимірюється обсягом поточних доходів або витрат.
Показники диференціації населення за доходами або витрата­ми дають певну оцінку його розподілу за рівнем життя, але ма­ють і деякі недоліки. Головний із них полягає в тому, що на їх основі неможливо чітко виокремити малозабезпечені, середньо-забезпечені і високозабезпечені групи населення, що вкрай необхідно для розробки і реалізації соціальної політики. Вирішити це завдання можна тільки при визначенні граничних розмірів дохо­ду груп населення, і, насамперед, малозабезпеченого (бідного) населення.

Бідність звичайно визначається як неприпустимо низький рі­вень життя або порівняно з рівнем життя інших членів суспільст­ва, або щодо певних стандартів життя. Вивчення бідності — особ­ливе завдання соціальної статистики. Вона має подавати інфор­мацію про чисельність населення країни і регіонів, яке мешкає нижче межі бідності, про демографічний і соціальний склад цьо­го населення, джерела його доходів і тривалість перебування в бідності.

Розрізняють два підходи до вимірювання бідності: бідність за доходами і бідність за можливостями.

До бідного населення за доходами належить населення, що має доходи, які не забезпечують визнаний суспільством рівень мінімального споживання. Нині відсутній єдиний підхід до ви­значення межі (порогу) такого доходу, що створює певні трудно­сті при вивченні рівня бідності.

Визначення межі бідності, що використовується в щорічних доповідях ООН про людський розвиток, засноване на концепції «абсолютної» межі. Межа бідності, відповідно до цієї концепції, визначається рівнем доходів або витрат у грошовому виразі, ниж­че котрого неможливо забезпечити мінімальне адекватне харчу­вання, а також задовольнити основні непродовольчі потреби. Та­кий підхід використовується винятково з метою забезпечення ко­ректності міжнародних порівнянь і не може бути соціальним нор­мативом під час вироблення соціальної політики у сфері доходів населення.

У світовій практиці різних країн залежно від рівня економіч­ного розвитку існують свої методи та критерії встановлення меж бідності. Метою офіційного визначення межі бідності є форму­вання ефективної системи соціального захисту населення в разі падіння доходів до рівня, нижчого за поріг бідності. Прийняття офіційного порогу бідності накладає на уряд зобов'язання нада­вати соціальну допомогу домогосподарствам або окремим осо­бам, чиї доходи нижчі за офіційно встановлений поріг. Склад­ність прийняття конкретного значення порога бідності, особливо в країнах із перехідною або недостатньо розвиненою економі­кою, пояснюється суперечливою природою цього соціального нормативу. З одного боку, його рівень має бути достатнім для забезпечення мінімальних потреб малозабезпечених верств насе лення, а з Іншого боку, відповідати економічним можливостям держави з надання допомоги групам населення, чиї доходи нижчі за встановлений поріг бідності. У разі заниженого порогу біднос­ті різко зростають процеси маргіналізації населення, неминуче формується так називана «застійна бідність», для усунення якої в майбутньому будуть потрібні значні засоби. Не виправдано за­вищений поріг бідності, не підкріплений можливостями економі­ки, збільшує обсяги бюджетних витрат, що тягне за собою гро­шову емісію і, як наслідок, зростання інфляційних процесів, які призведуть до зниження рівня життя населення і, насамперед, найменш забезпечених його верств.

Існують кілька підходів до визначення порогу бідності: об'єк­тивні підходи, до яких належать нормативний (абсолютний), від­носний, структурний, і ресурсний (політико-адміністративний), а також суб'єктивний підхід, в основі якого лежить самооцінка на­селенням достатності певного рівня доходу.

Термін “шведська модель” виник у зв'язку зі становленням Швеції як однієї з найрозвинутіших у соціально-економічному відношенні держав. Він з'явився наприкінці 60-х років, коли іноземні спостерігачі стали відзначати успішне сполучення у Швеції швидкого економічного росту з великою політикою реформ на тлі відносної соціальної безконфліктності в суспільстві. Цей образ успішної і безтурботної Швеції особливо сильно контрастували тоді з ростом соціальних і політичних конфліктів у навколишньому світі.

Зараз цей термін використовується в різних значеннях і має різний сенс у залежності від того, що в нього вкладається. Деякі відзначають змішаний характер шведської економіки, що сполучить ринкові відносини і державне регулювання, що переважає приватну власність у сфері виробництва й усуспільнення споживання.

Інша характерна риса післявоєнної Швеції - специфіка відносин між працею і капіталом на ринку праці. Протягом багатьох десятиліть важливою частиною шведської дійсності була централізована система переговорів про результати колективних договорів в області заробітної плати за участю могутніх організацій профспілок і підприємців у якості головних діючих осіб, причому політика профспілок грунтувалася на принципах солідарності між різними групами робітників.

Ще один спосіб визначення шведської моделі виходить з того, що у шведській політиці явно виділяються дві домінуючі цілі : повна зайнятість і вирівнювання доходів, що і визначає методи економічної політики. Активна політика на високорозвиненому ринку праці і винятково великий державний сектор (при цьому мається на увазі насамперед сфера перерозподілу, а не державна власність) розглядаються як результати цієї політики.

Нарешті, у самому широкому змісті шведська модель - це весь комплекс соціально-економічних і політичних реалій у країні з її високим рівнем життя і широким масштабом соціальної політики. Таким чином, поняття “шведська модель” не має однозначного тлумачення.

Основними цілями моделі, як уже відзначалося, протягом тривалого часу були повна зайнятість і вирівнювання доходів. Їхнє домінування може бути пояснено унікальною силою шведського робочого руху. Більш півстоліття - з 1932 р. (за винятком 1976-1982 р.) -у влади знаходиться Соціал-демократична партія Швеції (СДПШ) . Протягом десятиліть з СДПШ тісно співпрацює Центральне об'єднання профспілок Швеції , що підсилює реформістський робочий рух у країні. Швеція відрізняється від інших країн прийняттям повної зайнятості в якості головної і незмінної мети економічної політики, а шведський народ у цілому - активний її прихильник.

Прагнення до рівності сильно розвинуте у Швеції. Коли лідер соціал-демократів Пер Альбін Ханссон у 1928 р. висунув концепцію Швеції як “будинку народу”, де говорилося про спільність інтересів нації в створенні загального будинку, великі групи населення поза робочим рухом змогли прийняти його погляди. У Швеції соціал-демократичні ідеї залучають значну частину середніх шарів.

До числа специфічних факторів, властивої саме Швеції, треба віднести незмінний зовнішньополітичний нейтралітет з 1814.,неучасть в обох світових війнах, рекордне за тривалістю перебування у влади Соціал-демократичної робочої партії, історичні традиції мирних способів переходу до нових формацій, зокрема від феодалізму до капіталізму, тривалі сприятливі і стабільні умови розвитку економіки, домінування реформізму в робочому русі, що затвердив ці принципи у своїх відносинах з капіталом (їхнім символом стали угоди між керівництвом профспілок і підприємцями в Сальтшебадене в 1938 р.), пошук компромісів на основі врахування інтересів різних сторін.

На економічний розвиток визначний вплив зробили культура й історичні передумови. Невід'ємною частиною шведських традицій є підприємництво. Ще з часів вікінгів у Швеції відомі підприємство з виробництва зброї і коштовностей. Перша у світі компанія - “Струра Коппарберг” (заснована більш 700 років тому) з'явилася у Швеції і дотепер входить у дюжину найбільших експортерів країни.

Успішне функціонування економічної системи залежить від динаміки цін, конкурентноздатності шведської промисловості й економічного росту. Зокрема, інфляція - погроза як рівності, так і конкурентноздатності шведської економіки. Отже, повинні використовуватися такі методи підтримки повної зайнятості, що не приведуть до інфляції і негативного впливу на економіку. Як показала практика, дилема між безробіттям і інфляцією стала ахіллесовою п'ятою шведської моделі.

Із середини 70-х років у зв'язку з загостренням конкурентної боротьби на зовнішніх ринках і глибокої економічної кризи положення країни помітно ускладнилося, і шведська модель стала давати осічку. Зокрема деякі галузі промисловості, що потрапили в глибоку структурну кризу, стали одержувати державну допомогу, причому в дуже великому масштабі. Але, не дивлячись на похмурі прогнози багатьох економістів, Швеція змогла вийти з кризи. Триваючий з 1983 р. безперервний економічний підйом показав, що шведська модель змогла пристосуватися до умов, що змінилися, і показала свою життєздатність.